Деякі речі в житті важко передбачити. Коли в понеділок сьомого жовтня мені подзвонив хтось із номера “…” і запропронував роботу — переклад документації та усний переклад у відрядженні, — я спочатку зовсім не здивувався. Той, хто дзвонив, представився співробітником комітету Верховної ради з питань євроінтеграції. Нічого підозрілого. Дивним було хіба що настирливе бажання заїхати до мене за поштовою адресою, вказаною в резюме. Минулого тижня за цією адресою якісь агресивні незнайомці уже приходили шукати мене. Але мої батьки, які там проживають, сказали, що я там не живу.
Співставивши ці факти, я запропонував “комітетнику” зустрітися у нього в офісі. Домовилися про зустріч в Голосіївському офісі Партії Регіонів, де знаходиться громадська приймальня Ігора Лисова. А також — про те, що підпишемо договір, і аж тоді я візьму замовлення. Це мене трохи заспокоїло — схоже, що справді йдеться про роботу. Ну, порекомендував мене їм хтось — таке трапляється.
Коли я підійшов до офісу, з чорного джипу вийшов молодик років 25. Він уважно подивився на мене, а потім зайшов в офіс осередку партії. Я зателефонував замовнику. Той самий хлопчик вийшов і спитав, чи це я. Почувши ствердну відповідь, сказав, що в офісі саме зайнята переговорна, і запропонував переговорити в кафе. Найближче — “Кріденс”-кафе в “Оушен плазі”.
Це було трохи дивно — але, зрештою, хтозна, який бардак у них там в офісі коїться. Хіба що от хлопчик дуже сильно понтувався, ніби хотів показати, який він головний. Але, знову ж таки, всяке може бути. А може, він недавно тут працює і нервується. Або просто хоче відкат на моєму замовленні заробити — і остерігається моєї реакції або боїться пропонувати в офісі.
Тож ми пішли в кафе. Взяв він собі каву з шоколадом (згодом побачите, навіщо такі подробиці), я замовив чай. Сіли в куток, подалі від решти відвідувачів.
Розмовляємо. Хлопець театрально так намагається показати, наскільки він крутий і важливий, і я не розумію, чому. Сказав, що звати його Дмитро Стаднік, що він працює у тому самому парламентському комітеті з євроінтеграції і є помічником Лисова. Що документи, які їм конче потрібно перекласти — дуже важливі і ледь не таємні. І поцікавився, куди присилати кур’єра з документами.
Ось тут я знову запідозрив щось не те — бо навіщо цей молодик так наполегливо розпитує, де я живу? Помітивши, що я не поспішаю відкрити карти, євроінтегратор почав викладати козирі. Скинув пальто. Був одягнений у сорочку, на шиї мав шовкову хустинку — мабуть, знову ж таки, щоб показати, що крутий і багатий. А під пахвою у нього була кобура зі стволом.
Цікавий поворот!
А далі цей понтовитий молодик заявив, що має серйозні плани на мою дівчину. І почав вимагати, щоб я дав йому телефон — мовляв, надішле їй смс від мого імені, що все скінчено.
Тільки тут нарешті до мене дійшло, що цей фраєр у шовковій хустинці — це той псих, котрий півтора роки тому підбивав клинці до моєї дівчини. Вона швидко послала його подалі. Але він не вгавав — регулярно ломився до неї в кімнату у гуртожитку, і періодично — безуспішно, але наполегливо — намагався додзвонитися.
Ну, далі що? Сцена, як у кіно. Я встав і пішов до виходу. Мстивий закоханий — за мною. Я гукаю офіціантам та відвідувачам, щоб викликали наряд міліції, бо хлопець погрожує мені зброєю. Народ в шоці — стоять і тупо дивляться, чекають, що далі буде.
Стаднік спробував схопити і виштовхати мене з кафе. Я почав вириватися і побачив, як він потягнувся до зброї. Тоді вже я схопив його за руки, продовжуючи кричати, щоб наряд викликали.
Що може зробити психований мажор, якого тримають за руки? Не вгадали. І я не вгадав. Кинувся і почав кусати мене за ніс. У відповідь я почав його гамселити — але куди б я не поціляв, псих цілеспрямовано кусав і не відпускав. Всього секунд 10-15 тримав, але суб’єктивно це дуже довго.
Врешті-решт я його повалив, зуби він розчепив, підбігла охорона “Оушен плази” (хто б думав, що я колись комусь скажу: “Хлопці, тільки обережно, у нього ствол”).
Пішов за ними у кімнату охорони. Весь у крові, носа не відчуваю. Охоронець каже: “Парень, честно говорю — п…да твоему носу”. Зайшов в туалет, дивлюся в дзеркало — плачевно. Тут могла б бути красива фотка, але у стані шоку та стресу, коли реально боїшся, що ніс відпаде, якось не спадає на думку за*башити лук. Тому є фото, яке я зробив лише наступного ранку — зі швами, після повторної обробки та заклеювання ран солкосерилом.
Так от, дивлюся я на свій ніс і розумію, що краще не вмиватися і взагалі нічого не чіпати, а дочекатися лікаря.
Повернувся в кімнату охорони, викликав наряд і швидку. До речі, одна порада: якщо ви ніколи не викликали міліцію з мобільного, то знайте, що дзвонити треба з кодом міста “О44-102”. Я здогадався лише з четвертої спроби. Замість ментів приїхала державна служба охорони. У Стадніка перевірили документи. Ствол травматичний, придбаний тиждень тому. Є дозвіл на придбання, але немає — на носіння. “Є неофіційний дозвіл, — вальяжно каже це опудало. - І взагалі, я саме зараз йшов, щоб зареєструвати для дозволу на носіння, аж тут він на мене напав”. А далі — починає співати, що він мені просто хотів роботу запропонувати, а я, мовляв, почав на нього кидатися. Мовляв, він, бідолашний, тільки оборонявся. Потім починає комусь телефонувати і розказувати: “На мене напали, повідомте Іру з Прокуратури і Пєтю з СБУ”.
.jpeg)
Далі хлопці з ДСО кажуть: менти не приїдуть, а нас обох треба везти в чергову частину. На щастя, саме прибула швидка. Оцінивши ситуацію, лікарі забрали мене в іншу кімнату для надання першої допомоги. Стаднік, побачивши, що мене забирають для госпіталізації, починає нервуватися. Бо їхати в чергову частину самому йому не хочеться. Тому він не знайшов нічого краще, ніж запхати два пальця в рот і обблювати тією самою кавою з шоколадом весь стіл в кімнаті охорони. Мовляв, у нього струс мозку, і йому теж медична допомога потрібна. Лікарі на це кажуть: якщо йому так зле, нехай викликає іншу швидку. Забрали мене і повезли до лікарні. Коли я вже був там, приблизно через дві години, Стаднік дзвонить мені з іншого свого номера. І починає погрожувати далі — обіцяє мені труну замовити і таке інше. Каже, що хлопці з ДСО його відпустили, і навіть ствол повернули. Подзвонив мєнтам у райвідділок, вони пообіцяли прислати до мене в лікарню когось для взяття заяви “вночі або під ранок”. Однак ніхто не приїхав ані вночі, ані на завтра, ані на післязавтра.
Співставивши ці факти, я запропонував “комітетнику” зустрітися у нього в офісі. Домовилися про зустріч в Голосіївському офісі Партії Регіонів, де знаходиться громадська приймальня Ігора Лисова. А також — про те, що підпишемо договір, і аж тоді я візьму замовлення. Це мене трохи заспокоїло — схоже, що справді йдеться про роботу. Ну, порекомендував мене їм хтось — таке трапляється.
Коли я підійшов до офісу, з чорного джипу вийшов молодик років 25. Він уважно подивився на мене, а потім зайшов в офіс осередку партії. Я зателефонував замовнику. Той самий хлопчик вийшов і спитав, чи це я. Почувши ствердну відповідь, сказав, що в офісі саме зайнята переговорна, і запропонував переговорити в кафе. Найближче — “Кріденс”-кафе в “Оушен плазі”.
Це було трохи дивно — але, зрештою, хтозна, який бардак у них там в офісі коїться. Хіба що от хлопчик дуже сильно понтувався, ніби хотів показати, який він головний. Але, знову ж таки, всяке може бути. А може, він недавно тут працює і нервується. Або просто хоче відкат на моєму замовленні заробити — і остерігається моєї реакції або боїться пропонувати в офісі.
Тож ми пішли в кафе. Взяв він собі каву з шоколадом (згодом побачите, навіщо такі подробиці), я замовив чай. Сіли в куток, подалі від решти відвідувачів.
Розмовляємо. Хлопець театрально так намагається показати, наскільки він крутий і важливий, і я не розумію, чому. Сказав, що звати його Дмитро Стаднік, що він працює у тому самому парламентському комітеті з євроінтеграції і є помічником Лисова. Що документи, які їм конче потрібно перекласти — дуже важливі і ледь не таємні. І поцікавився, куди присилати кур’єра з документами.
Ось тут я знову запідозрив щось не те — бо навіщо цей молодик так наполегливо розпитує, де я живу? Помітивши, що я не поспішаю відкрити карти, євроінтегратор почав викладати козирі. Скинув пальто. Був одягнений у сорочку, на шиї мав шовкову хустинку — мабуть, знову ж таки, щоб показати, що крутий і багатий. А під пахвою у нього була кобура зі стволом.
Цікавий поворот!
А далі цей понтовитий молодик заявив, що має серйозні плани на мою дівчину. І почав вимагати, щоб я дав йому телефон — мовляв, надішле їй смс від мого імені, що все скінчено.
Тільки тут нарешті до мене дійшло, що цей фраєр у шовковій хустинці — це той псих, котрий півтора роки тому підбивав клинці до моєї дівчини. Вона швидко послала його подалі. Але він не вгавав — регулярно ломився до неї в кімнату у гуртожитку, і періодично — безуспішно, але наполегливо — намагався додзвонитися.
Ну, далі що? Сцена, як у кіно. Я встав і пішов до виходу. Мстивий закоханий — за мною. Я гукаю офіціантам та відвідувачам, щоб викликали наряд міліції, бо хлопець погрожує мені зброєю. Народ в шоці — стоять і тупо дивляться, чекають, що далі буде.
Стаднік спробував схопити і виштовхати мене з кафе. Я почав вириватися і побачив, як він потягнувся до зброї. Тоді вже я схопив його за руки, продовжуючи кричати, щоб наряд викликали.
Що може зробити психований мажор, якого тримають за руки? Не вгадали. І я не вгадав. Кинувся і почав кусати мене за ніс. У відповідь я почав його гамселити — але куди б я не поціляв, псих цілеспрямовано кусав і не відпускав. Всього секунд 10-15 тримав, але суб’єктивно це дуже довго.
Врешті-решт я його повалив, зуби він розчепив, підбігла охорона “Оушен плази” (хто б думав, що я колись комусь скажу: “Хлопці, тільки обережно, у нього ствол”).
Пішов за ними у кімнату охорони. Весь у крові, носа не відчуваю. Охоронець каже: “Парень, честно говорю — п…да твоему носу”. Зайшов в туалет, дивлюся в дзеркало — плачевно. Тут могла б бути красива фотка, але у стані шоку та стресу, коли реально боїшся, що ніс відпаде, якось не спадає на думку за*башити лук. Тому є фото, яке я зробив лише наступного ранку — зі швами, після повторної обробки та заклеювання ран солкосерилом.
Так от, дивлюся я на свій ніс і розумію, що краще не вмиватися і взагалі нічого не чіпати, а дочекатися лікаря.
Так я виглядав до зустрічі з відморозком
А так — наступного ранку після накладення швів
Повернувся в кімнату охорони, викликав наряд і швидку. До речі, одна порада: якщо ви ніколи не викликали міліцію з мобільного, то знайте, що дзвонити треба з кодом міста “О44-102”. Я здогадався лише з четвертої спроби. Замість ментів приїхала державна служба охорони. У Стадніка перевірили документи. Ствол травматичний, придбаний тиждень тому. Є дозвіл на придбання, але немає — на носіння. “Є неофіційний дозвіл, — вальяжно каже це опудало. - І взагалі, я саме зараз йшов, щоб зареєструвати для дозволу на носіння, аж тут він на мене напав”. А далі — починає співати, що він мені просто хотів роботу запропонувати, а я, мовляв, почав на нього кидатися. Мовляв, він, бідолашний, тільки оборонявся. Потім починає комусь телефонувати і розказувати: “На мене напали, повідомте Іру з Прокуратури і Пєтю з СБУ”.
А оце, власне, і є наш доведений до відчаю Ромео-Ганнібал, чи то пак — Дмитро Стадник
.jpeg)
Далі хлопці з ДСО кажуть: менти не приїдуть, а нас обох треба везти в чергову частину. На щастя, саме прибула швидка. Оцінивши ситуацію, лікарі забрали мене в іншу кімнату для надання першої допомоги. Стаднік, побачивши, що мене забирають для госпіталізації, починає нервуватися. Бо їхати в чергову частину самому йому не хочеться. Тому він не знайшов нічого краще, ніж запхати два пальця в рот і обблювати тією самою кавою з шоколадом весь стіл в кімнаті охорони. Мовляв, у нього струс мозку, і йому теж медична допомога потрібна. Лікарі на це кажуть: якщо йому так зле, нехай викликає іншу швидку. Забрали мене і повезли до лікарні. Коли я вже був там, приблизно через дві години, Стаднік дзвонить мені з іншого свого номера. І починає погрожувати далі — обіцяє мені труну замовити і таке інше. Каже, що хлопці з ДСО його відпустили, і навіть ствол повернули. Подзвонив мєнтам у райвідділок, вони пообіцяли прислати до мене в лікарню когось для взяття заяви “вночі або під ранок”. Однак ніхто не приїхав ані вночі, ані на завтра, ані на післязавтра.
Хірург посміявся: “ніколи не бачив, щоб хтось був таким голодним, аби носи відкушувати”, наклав півтора десятка швів і поклав мене в стаціонар. Сказав, що у Стадніка або психічний розлад, або він під дією
наркотиків — бо здорова людина так носи відкушувати не буде.
Що ж далі? Далі я почав розслідувати, хто ж це в біса такий — і чи справді у нього “Іра з прокуратури і Пєтя з СБУ”?
Виявляється, що Дмитро Олександрович Стаднік — вундеркінд! З червоними дипломами закінчив бакалаврат і магістратуру КНУ ім. Шевченка за спеціальністю “міжнародна економіка”, переможець олімпіад. Має маленький бізнес із продажу нових айфонів 5s на сайті coolstuff (всі номери, з яких він дзвонив з погрозами — вказані прямо на цьому сайті). Улюблений син полковника Олександра Івановича Стадніка.
Татусь психонутого
А той — кадровий радянський офіцер ракетних військ, служив в Берліні та Казахстані, закінчив службу в 2001-му році в головному ракетно-артиллерійському управлінні мінистерства оборони в Україні. Зараз має бізнес із гуртової торгівлі товарами сантехнічного призначення, ну й ніби трохи з землею якісь справи має.
Також схоже, що тато має амбіції балотуватися до Київради на наступних виборах. Дуже любить свого сина-вундеркінда, бо ще півтора роки тому обіцяв купити йому лендровер та влаштувати у Верховну Раду. Схоже, тато свого офіцерського слова дотримався.
Що мені далі робити — ось питання. Мєнти навіть не те, що не приїхали — не подзвонили. Звісно, має тато гроші на лендровер сину — має тато гроші і на ментів.
Тим часом невідомі уже намагалися у вівторок і середу шукати мою дівчину у неї в гуртожитку (безуспішно, звісно). А на своїй сторінці вконтактікє (до речі, з промовистим ніком imsuccessful — “я успішний”) Стаднік пише чудове: “Напился я сегодня кровушки. Лелось как со свиньи. Продолжение обязательно будет. Все как по сценарию” (граматика генія міжнародної економіки збережена).
Отже, психований агресивний мажор зі зброєю, ксивами Верховної Ради і Партії Регіонів гуляє на свободі, продовжує реально погрожувати мені та моїм близьким, і що буде далі — невідомо. Грошей перекупити мєнтів у мене не вистачить. Можу хіба що намордник цьому доморощеному ганнібалу лектеру купити.
Автор: Андрій Беседін
“Инфопорн”
